Драматургія діалогів між кларнетом і струнними в оркестровій творчості композиторів другої половини XVIII ст.

Анотація

У фокусі уваги – специфіка взаємодії кларнета й струнних в оркестровій музиці кінця XVIII століття. У статті описано аналіз різних типів діалогу: контрасні діалоги, питання-відповідь, паралельне звучання, імітаційні діалоги, гармонійно доповнювальні. Розглянуто, як ці прийоми використовували для створення драматичного напруження, посилення емоційного впливу та збагачення оркестрової фактури. На прикладах концертів для кларнета Моцарта, Стаміца, симфоній Йозефа Гайдна, Антоніо Россетті та опер Антоніо Сальєрі досліджується роль кларнета як інструмента, здатного зливатися з оркестром і взаємодіяти зі струнними, утворюючи виразні та гармонійні звукові ефекти. Кларнет взаємодіє зі струнними не лише як акомпанувальний або сольний інструмент, а як рівноправний учасник оркестрової тканини, збагачуючи загальну текстуру та додаючи глибини музичному змісту. Показано, що тембровий контраст між кларнетом і струнними слугував ефективним засобом передавання емоцій і психологічних станів, а гармонійно взаємодоповнювальний діалог сприяв довершеності музичної драматургії. Стаття демонструє, як розширення оркестрового складу сприяло формуванню діалогічних форм між групами інструментів, і відкриває нові перспективи для дослідження еволюції кларнета в оркестровій музиці. Автор підкреслює, що введення кларнета в оркестрову практику наприкінці XVIII століття стало важливим кроком у розвитку музичного мистецтва й заклало основи романтичної оркестрової мови. Особливий акцент зроблено на естетичних і стилістичних новаціях, що визначили значення кларнета в контексті класичної оркестрової традиції. Зокрема, аналіз ролі кларнета у взаємодії з іншими оркестровими групами дає змогу глибше зрозуміти еволюцію інструментальної музики XVIII століття.