Деколоніальний підхід до протидії російській культурній експансії та привласненню української мистецької спадщини у вищій мистецькій освіті

Анотація

У статті розглянуто деколоніальний підхід як методологічну основу протидії російській культурній експансії та привласненню української мистецької спадщини у системі вищої мистецької освіти. У статті досліджено деколоніальний вимір протидії російській культурній експансії та наративам привласнення української мистецької спадщини. Автори підкреслюють, що проблема апропріації українських культурних надбань має давні історичні корені й тісно пов’язана з формуванням імперського канону, у межах якого українські митці та мистецькі школи систематично репрезентувалися як «російські». На сучасному етапі, в умовах війни, ці практики набувають нових форм: від спотвореної музейної політики до цифрових комунікацій, що створюють ризики подальшої маргіналізації української культури на глобальному рівні. Особливу увагу зосереджено на ключових поняттях «культурна експансія», «культурна апропріація» та «імперські наративи», які дають змогу пояснити механізми домінування, знецінення та викривленої інтерпретації історії і мистецтва. Деколоніальний підхід представлено як методологічно продуктивний інструмент аналізу, що дає змогу відновлювати автентичність спадщини, повертати українському мистецтву статус самостійного феномена світового культурного процесу, формувати критичну культурну свідомість і зміцнювати національну ідентичність. У роботі систематизовано наукові знання про застосування деколоніальних практик у гуманітарних дослідженнях, мистецькій освіті та культурній політиці; окреслено методи протидії імперським дискурсивним конструкціям через музейні експозиції, медійні наративи, мистецькі комунікації та культурну дипломатію. Окремий акцент зроблено на потенціалі цифрових платформ і візуальних стратегій як сучасних інструментів деколонізації, що дають змогу поширювати достовірну інформацію про українську спадщину у світовому інформаційному просторі. Запропонований підхід інтегрує культурологічний, мистецтвознавчий і комунікаційний аналіз, поєднує осмислення історичного досвіду з актуальними практиками художників і культурних інституцій, демонструє, як національне мистецтво може бути ресурсом інновацій і опору. У статті окреслено перспективи подальших наукових досліджень у сфері боротьби з культурною апропріацією, розвитку українського мистецького дискурсу, посилення культурної суб’єктності та інтеграції локальних традицій у глобальний контекст, що є особливо важливим у процесі відновлення справедливого місця української культури в європейському та світовому просторі.